Слово як одиниця мови

Слово — центральна функціо­нально-структурна одиниця мови. Усі інші елементи мови іс­нують або для слова й у слові (фонеми та морфеми), або зав­дяки йому (речення).

Задовільного, логічно бездоганного визначення слова мовознавча наука ще не має, хоча мовці завжди чітко відчувають і виділяють у мовленні окремі слова. Це зумовлено тим, що, ло-перше, слова в мові дуже різні за своїм значенням і функціями, а по-друге — визначення, яке підходить для однієї мови, часто не придатне для іншої.

Найбільш точно й стисло окреслив слово французький мовознавець А. Мейє (1866—1936): «Слово — це вираження асоціації певного значення з певним комплексом звуків, що піддається певному граматичному використанню». Проте на­віть це визначення далеко не досконале: у ньому чітко не відмежовується слово від морфеми, з одного боку, і від сло­восполучення, з іншого; не враховано існування в мові бага­тозначних слів.

Певне значення (зміст, поняття) властиве не тільки слову, а й морфемі (наприклад, у слові безхмарний реальне значення мають і префікс без-, що вказує на відсутність чогось, і корінь -хмар-) та фразеологічному словосполученню (пекти раків, пе­редати куті меду, мати олію в голові), яке складається з двох і більше слів. Є багатозначні слова (голова на плечах, голова колони, голова зборів). є слова, зокрема займенники (він, такий, стільки), які не мають самостійного лексичного значення  набувають його тільки в контексті. Отже, значення не є Означальним для слова, хоч і обов'язковим.

Не можна вважати визначальною рисою слова і його цільноформленість (непроникність). Наприклад, дієслово читати в складеній формі майбутнього часу (буду читати, читати (буду) виступає в розчленованому вигляді. Складена форма ви щого ступеня порівняння прикметників може виражатися дво­ма частинами: більш поміркований, менш придатний.

Основна відмінна риса слова, якою воно відрізняється і від морфеми, і від словосполучення, — це наявність у ньо­му певного граматичного значення. Наприклад, наведена вище форма буду читати — дійсний спосіб, майбутній час, перша особа однини. Граматичне значення має і прислівник швидко (належить до певної частини мови), і прийменник над (крім того, шо належить до певної частини мови, ще й вимагає після себе орудного або знахідного відмінка). А в нерозкладному фразеологічному словосполученні гнути кирпу, що передає одне значення «зазнаватися», граматичні значен­ня має кожне слово (гнути — дієслово, неозначена форма і т. д.; кирпу — іменник, жіночий рід і т. д.). Поза контек­стом займенник він не має лексичного значення, а грама­тичні значення має: займенник, чоловічий рід, називний відмінок, однина.

Отже, слово — це самостійна, наділена одним або кількома граматичними значеннями одиниця мови, яка передає одне чи більше лексичних значень, легко відтворюється і є бу­дівельним матеріалом для речення.

Якшо розглядати слово з погляду психології, то це — мі­німальний звуковий (чи графічний) подразник, який викли­кає у свідомості людини певне уявлення — реальний або не­реальний образ. Наприклад, словосполучення книжка на столі і книжка під столом викликають у свідомості різні уявлення, бо в них такими мінімальними подразниками виступають, крім іменників книжка і стіл, що повторюються в обох ви­словах, два різні прийменники на і під. Саме вони й визнача­ють різницю в значенні обох словосполучень, і це дає підста­ву сприймати їх як окремі слова.

Виникнення слів. Слова виника­ють по-різному. Назва кенгуру, наприклад, виникла через не­порозуміння. Коли англійці запитували в Австралії тубільців про назву дивовижних тварин, яких вони побачили тут упер­ше, ті, не знаючи англійської мови, природно відповідали: «не розумію», що для англійців звучало як «кенгуру». А такі сло­ва, як ампер, вольт, ват, — це переведені до розряду загальних назв прізвища видатних учених.

Кілька назв створили окремі особи: слово газ придумав у XVII ст. голландський учений Ван-Гельмонт; слово ліліпут
належить англійському письменникові Джонатанові Свіфту; від чеського письменника XX ст. Карела Чапека пішло сло­
во робот; слово мрія українській мові дав Михайло Старицький (його він утворив від дієслова мріти «ледь виднітися,
мерехтіти»).        

Однак подібні випадки найменувань поодинокі, нетипові. Звичайно ж назви виникають стихійно.

Люди виділяють у предметі якусь суттєву для них у цей час ознаку і роблять її представником усього предмета. Як писав О. Потебня, «слово виражає не весь зміст поняття, а одну з ознак, саме ту, яка видається народному поглядові най­важливішою». Наприклад, колись учні писали на окремих ар­кушах паперу, але хтось здогадався зшити їх — і за цією озна­кою предмет дістав назву зошит. Тепер аркуші скріплюють металевими скобками або склеюють, проте назва залишається незмінною — зошит.

Яку ознаку той чи інший народ покладе в основу назви, залежить і від його фантазії, і від особливостей світосприй­мання. Ту саму комаху українці назвали досить ніжно коник (мабуть, тому, шо скаче), французи — la sauterelle (букв.: «ска­кунка»; означає також «сарана»); англійці — grasshopper (букв.: «трав'яний стрибунець»); росіяни — кузнечик («малий коваль» — за звуком).

Ознака предмета, покладена в основу його назви, називається внутрішньою формою слова. Внутрішня форма пере­
дається за допомогою морфем (коренів, суфіксів, префіксів). Внутрішня форма — це мотивованість назви (наприклад, місяць жовтень, бо все жовтіє; олівець, бо колись стрижень для нього виготовляли з олова). З часом слова можуть втрачати свою внутрішню форму і стають немотивованими (наприклад, тепер уже ніхто не відчуває зв'язку слова жир із жити; поліно, полин, попіл із палити тошо, хоча колись такий зв'язок був самоочевидний)

Лексема і словоформа. Слово в мовленні виступає в різних формах і з різним значенням. Для позначення всіх різновидів слова терміна слово недостатньо. Тому в лексикології використовують ще поняття лексема й словоформа.

Лексема — це окреме слово з усією сукупністю властивих йому форм словозміни й значень у різних контекстах. Наприк­лад, форми голова, голови, голові, голову і т. д. з усіма значен­нями («частина тіла», «керівник установи», «передня частина колони» і т. п.) становлять одну лексему — голова. Лексема — це узагальнене, абстрактне поняття.

Словоформа — це окреме слово в певній граматичній фор­мі. Наприклад, корінь, кореня, кореневі, коренем — це одна лек­сема, але чотири різні словоформи.

      Повернутися

Rambler's Top100