СПОЛУЧНИК
Значення і склад сполучників
Сполучник — службова частина мови, яка слугує для поєднання між собою однорідних членів речення або речень.
Наприклад, у реченні Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь, бо хто матір забуває, того Бог карає, того діти цураються, в хату не пускають (Т. Шевченко)
сполучники і, й з'єднують однорідні члени (присудки), сполучник бо з'єднує прості речення в складне.
Однак подібні слова можуть бути і не сполучниками. Так, у реченні Дружній череді і вовк не страшний (Нар. творчість) слово і — частка, а не сполучник, бо воно нічого не поєднує, тільки підсилює сказане, маючи те саме значення, що й частка навіть.
За походженням сполучники бувають:
а) первинні: та, а, бо, чи;
б) похідні, що розвинулися з інших частин мови: зате, проте, однак, якщо, якби,
тому що, через те що, у зв 'яз-
ку з тим що, незважаючи на те що, не тільки... т. д.
За значенням сполучники поділяються на сурядні, підрядні й пояснювальні.
Сурядні сполучники з'єднують однорідні члени або рівноправні речення: Можна вибрать друга і по духу брата, та не можна рідну матір вибирати (В. Симоненко).
Серед сурядних сполучників розрізняють:
єднальні: / та також, і... /, ні... ні, як... так і, не тільки... а й;
протиставні: а, але, та (у значенні але), зате, проте, однак, все ж;
розділові: або, чи, або... або, чи... чи, то... то, не то... не то, чи то... чи то.
Підрядні сполучники приєднують підрядні речення до головного: Ярема гнувся, ба не знав, сіромаха, що виросли крила, Що неба достане, коли полетить (Т. Шевченко).
Серед підрядних сполучників розрізняють:
порівняльні: як, що, мов, мовби, мовбито, немов, немовби, немовбито, наче, неначе, неначеб, неначебто, ніби, нібито, буцім, буцімто, гейби;
часові: як, перед тим як, після того як, відтоді як, з тих пір як, тимчасом як, в міру того як, як тільки, тільки-но, тіпьки що, скоро, ледве, щойно;
причинові: бо, тому що, через те що, затим що, тим що, оскільки, позаяк;
мети: щоб, для того щоб, задля того щоб, аби;
умовні: якщо, якби, коли б, аби, раз;
допустові: хоч (хоча), хай, нехай, дарма що, незважаючи на те що;
наслідковий: так що.
Пояснювальні сполучники приєднують уточнювальні слова і речення: Цитати із дум та пісень без музичного їх оформлення, тобто без мелодії, а в думах ще й без супроводу кобзи, багато втрачають (М. Рильський).
До пояснювальних сполучників належать тобто, цебто, або (у значенні тобто), чи (у значенні тобто), а саме, як-от.
За будовою сполучники бувають: прості: /, а, та, бо, чи, що, як, хоч;
складні: проте (про + те), зате (за + те), щоб (що + б), якби (як + би), нібито (ні + би + то);
кладені: та й, коли б, тому що, через те що, так що, зважаючи на те що, не тільки... а й, як... так і.
За способом вживання сполучники поділяють на одиничні, повторювані й парні.
Одиничні сполучники ( та, а, але, або, чи, як, мов) вживаються тільки між двома однорідними членами речення або між двома реченнями: Хай квітне злагода і праця на всіх полях, у всіх серцях, щоб у труді святім змагаться, а не в загарбницьких боях (М. Рильський).
Повторювані сполучники (і... /, ні... ні, або... або, чи... чі то... то) повторюються два або більше разів підряд при одне рідних членах речення або реченнях: Взяв лице в холодні я лоні, і дивлюсь, і слухаю, і жду (В. Сосюра). Сиджу я в та марю тихенько, чи знов тебе вбачу, Україно-ненько, чи зне рідну землю в сльозах поцілую, чи вік протиняюсь отут у Вілюю) (П. Грабовський).
Парні сполучники (не тільки... а й, не тільки... але й, як... так і, як не... так, хоч... але, хоч... та, якщо... то, чим.-тим) вживаються двома частинами при двох різних однорідних членах речення або реченнях: Не тільки гомерівський епос, але й трагедії Есхіла, Софокла, Евріпіда побудовані на міфах (М. Рильський). Хоч поганий тин, та затишно за ним (Нар. творчість).