Речення, його основні ознаки
Найменшою одиницею спілкування є речення.
Речення — це осмислене сполучення слів або окреме слово, граматично й інтонаційно оформлене як відносно закінчена цілість, що несе певну інформацію.
Наприклад, сполучення слів На порозі вже стоїть літо (О. Донченко) є реченням, бо несе думку, уявлення про певний факт. А цю функцію воно виконує тому, що слова в ньому об'єднані граматично за допомогою закінчень і службових слів відповідно до змісту висловлювання. 1 тому, що воно в усній мові вимовляється з певною інтонацією, а на письмі починається великою буквою й закінчується крапкою (крім того, у середині може мати різні розділові знаки).
Речення від слова й словосполучення відрізняється трьома основними ознаками: комунікативністю, модальністю й предикативністю.
Комунікативність — це спрямованість висловлювання на слухача, яка виражається за допомогою інтонації (підвищення й пониження тону, інтонаційне виділення окремих слів тощо), вставних слів на зразок чуєте, знаєте, майте на увазі, уявіть собі, підсилювальних часток, звертань тощо. Той, хто говорить, хоче, щоб його слухали й реагували на його мову.
Модальність — це особисте ставлення мовця до власного висловлювання, яке (ставлення) виражається за допомогою інтонації (інтонація може бути стверджувальною й заперечною, серйозною й іронічною тощо); вставних слів на зразок на жаль, Мабуть, може, здається, безперечно, справді; часток, таких, як невже, авжеж, ніби, начебто, таки; способу дієслова (дійсний, Умовний чи наказовий). За допомогою цих засобів ми можемо адати своєму повідомленню різних відтінків, часом навіть протилежного значення.
Предикативність — це прив'язка висловлювання до дійсності, що виражається за допомогою часових форм дієслові (минулий, давноминулий, теперішній чи майбутній час) та обставин місця й часу (просторова й часова віднесеність).
Вихідним пунктом для прив'язки будь-якого повідомлення до дійсності є три координати: я — тут — тепер. нульові координати, і їх нерідко пропускають як такі, ще самі собою розуміються. Коли ми, дивлячись у вікно, кажемо, наприклад, Дощ! — то маємо на увазі «Я бачу, що зараз отут іде дощ».
Неодмінним компонентом речення є інтонація. Вона виконує комунікативну (спрямовану на увиразнення висловлювання) і модально-емоційну (призначену для передавання відтінків різних почуттів) функції.
Інтонація речення включає в себе:
а) підвищення й пониження тону (мелодика мовлення);
збільшення й зменшення сили голосу (інтенсивність мовлення);
в) прискорення й сповільнення вимови (темп мовлення);
г) певне чергування напруження й послаблення наголошених і ненаголошених складів (ритм мовлення);
г) виділення окремих слів у реченні (фразовий, логічний та емфатичний наголоси).
Інтонаційний наголос великою мірою впливає на зміст висловлювання, певним чином доповнює, уточнює його:
а) фразовий наголос виділяє одне зі слів речення, як правило, останнє, підкреслюючи таким чином завершеність висловлювання і спонукаючи слухача до реакції: Я пе вен, що все буде добре: дивись, народ у нас як на підбір (О. Гончар);
б) логічний наголос (переставлення фразового
наголосу в незвичне місце) виділяє найважливіше для змісту
слово в реченні: Матроси на підбір — красиві, молоді, — дівчата русокосі їм
бажають щастя у труді.
в) емфатичний наголос емоційно виділяє слово в реченні переважно подовженням наголошеного голосного, надаючи висловлюванню різних емоційних відтінків (поваги, здивування, невдоволення, презирства, недовіри, іронії тощо): Це справді знайшовся гарний давалець: роботи дає багато, а харч дає видавцем (і. Нечуй-Левицький).