Додаток
Додаток — другорядний член речення, який відповідає на питання непрямих відмінків кого? чого? ком у? ч о м у? і т. д. Найчастіше він називає предмет, рідко — дію.
Додаток, як правило, виражається іменником, займенником або іншою частиною мови в значенні іменника: Бажав я (для кого?) для скованих (ч о г о?) волі, (для к о г о?) для скривджених кращої (ч о г о?) долі і рівного (ч о г о?) права (для кого?) для всіх... (І. Франко). Іноді він виражається словосполученням: (к о г о? щ о?) Три явори посадила сестра при дорозі (Т. Шевченко). Часом — неозначеною формою дієслова: Вміти (кого? що?) сказати «ні», коли від тебе вимагають сказати — «так» (О. Теліга).
Розрізняють додатки прямі, непрямі й інфінітивні. Перші два приєднуються до пояснюваного слова способом керування (додаток набуває форми якогось непрямого відмінка), третій — способом прилягання (інфінітив незмінний).
Прямий додаток залежить від перехідного дієслова і стоїть у знахідному відмінку без прийменника, тобто відповідає на питання кого? що?
Наприклад, у реченні Данько розповідає дорослим свої казки про далеке місто щастя (О. Гончар) прямий додаток — (кого? щ о?) казки. Іменник місто хоч і стоїть у знахідному відмінку, проте має при собі прийменник про, тому це непрямий додаток.
Прямий додаток може стояти і в родовому відмінку:
а) якщо перед перехідним дієсловом є заперечна частка не: Треба не губити напрямку, бачити попереду верхів 'я гори й іти крізь хащі (Ю. Яновський);
б) якщо дія переходить на частину предмета, названого іменником: Узяла муки пшеничної, замісила водою (Г. Квітка-Основ'яненко).
У двоскладному реченні під час заміни дієслова активного стану на дієслово пасивного стану чи пасивний дієприкметник саме прямий додаток стає підметом (а підмет — непрямим додатком). Наприклад, в активних конструкціях Він пам 'ятає щаблю гостру (В. Сосюра). Радісна здогадка освітлює його обличчя (О. Донченко) слова шаблю і обличчя — прямі додатки. У пасивних конструкціях Йому пам'ятається гостра шабля. Його обличчя освітлене радісною здогадкою слова, що були прямими додатками, стали підметами. У разі заміни присудка-дієприкметника на присудок, виражений безособовою формою на -но, -то, навпаки, підмет стає прямим додатком: Помилка виправлена і Помилку виправлено.
Додатки, які не відповідають цим вимогам, — непрямі.
Зокрема непрямими є додатки:
а) виражені знахідним відмінком із прийменником або будь-яким іншим відмінком: Народ не візьмеш на макуху (Б. Олійник). Невже, крім пишних фраз та поривів дрібних, нічого вже нема в найвищої істоти? (В. Самійленко). Рідна мова дається народові Богом, а чужа — людьми, її приносять на вістрі ворожих списів (В. Захарченко);
б) пов'язані з іменником,
прикметником, дієприкметником, прислівником: Тепло
дихнула в лице пухка рілля, повна спокою і надії (М. Коцюбинський). Линуло
далеко по лісу
мрійливе й приємне туркотіння горлиць (А. Шиян). Хвала
тому, хто у приполі несе слова, подібні хлібу й солі, і
співи, гідні сіяча! (М. Рильський).
Непрямі додатки бувають:
безприйменникові (виражені родовим, давальним або орудним відмінком): Любові й щастя хочеться людині (М. Рильський). Вітер вив і сипав холодним дощем (3. Тулуб);
прийменникові (виражені будь-яким непрямим відмінком із прийменником): Ляля вслухалася в небо, ніби воно могло до неї заговорити (О. Гончар).
Безприйменникові непрямі додатки, виражені родовим відтінком і вжиті при іменниках, слід відрізняти від неузгодже-них означень. При цьому керуємося питаннями, що випливань зі змісту всього речення. Наприклад, у реченні Відкриття 'ч и є?) Коперника зробило революцію в світогляді (чийому?)
людей, в їхньому розумінні (ч о г о?) природи та способах пізнання (ч о г о?) її (З підручника «Астрономія») слова Коперника, людей — означення, слова природи, її — додатки.
Прийменникові непрямі додатки доводиться відрізняти від обставин та означень, виражених прийменниковими словоформами. Критерієм для такого розрізнення є значення цих словоформ: якщо за словоформою бачиться предмет, то це додаток; якщо ж уявляється місце, причина, умова тощо або ознака, то це обставина або означення. Наприклад, у реченні Ужиття вони вступали з різних, світлих аудиторій, і серця їх утопали в щасті, як в бездоннім морі (М. Рильський) словоформи;; життя, з аудиторій, в щасті, в морі мисляться не як предмети, а як місце, середовище, оточення, тому це не додатки, а обставини. Але в реченні Нехай умру, та думка не умре! В таке безсмертя й я привикла вірить (Леся Українка) словоформа в безсмертя — додаток, оскільки сприймається як певний предмет думки. Так само в реченні Із панських прихвоснів-рабів ми людьми з прізвищами стали і вголос прізвища сказали під зле сичання ворогів (О. Олесь) словоформа з прізвищами — не додаток, а означення (указує на ознаку предмета і відповідає на питання яким и?). Але в реченні Плугатарі з плугами йдуть (Т. Шевченко) словоформа з плугами — додаток, бо вказує на певний предмет.
Додаток, виражений неозначеною формою дієслова, називається інфінітивним.
Наприклад, у реченні Старий Кайдаш загадав звечора Кайдашисі та Мелашці гребти сіно, а Лаврінові косити ячмінь (1. Нечуй-Левицький) підмет — Кайдаш, присудок — лише загадав, бо дію, названу неозначеними формами дієслова гребти і косити, виконуватимуть інші, не Кайдаш. Тут гребти і косити — додатки (вони відповідають на питання що загадав?).
Інфінітивний додаток може залежати як від перехідних, так і від неперехідних дієслів і буває співвідносний із прямим, непрямим безприйменниковим, непрямим прийменниковим додатками й підрядним додатковим реченням: заборонено переходити — заборонено перехід, боюся помилитися — боюся помилки, готується вступати — готується до вступу, наказав зупинитися — наказав, щоб зупинилися.